неділя, 12 жовтня 2014 р.

Андрій Букін: "Паралельний світ, в якому живуть наші бійці"

Коли їдеш за кермом, дуже багато часу для роздумів. В ту ніч, проїжджаючи великі і маленькі міста, багаті і забиті села мені вони здалися, як паралельний світ. У нас тут, дома, все по-іншому. Зараз кожен заклопотаний якимись хатніми справами; після роботи, нормальні люди, поспішають додому, тягнучи сумки з продуктами… В засобах масової інформації всі головні події присвячені майбутнім виборам і курсу валют або ціні нафти на міжнародному рівні. Молодь, як і раніше ночами бродить по вулицям. Жодне з українських міст і сіл не виключення. Ми зустрічаємо суху осінь і радіємо, жовтому листю, яке чудово осипатися в наших парках та скверах, нагадуючи нам про чудеса та природню красу. Натомість є територія де зовсім інші проблеми, зовсім інше відношення до червоно-жовтої посадки, яка ось-ось скине своє листя і залишить оголеними позиції, де ночують солдати. 

Є територія де зовсім не думають про майбутні вибори, а головне завдання на добу – вижити. 
Багато хто, може мені заперечити, посилаючись на те що в країні перемир’я і я згущую фарби, своїми постами в соціальних мережах. 
Для таких людей, які й досі довіряють центральним ЗМІ, я спробую описати, той паралельний світ в якому живуть наші хлопці. 
Сватово – районний цент у Луганській області. Там знаходяться частина наших артилеристів, які вціліли після трагедії в «Победе». Цей районний центр 10 жовтня нас зустрів чудовими краєвидами, ранковим туманом і температурою - 3. З машини не те що не хотілося виходити, навіть не хотілося вікно опускати щоб викурити цигарку. А хлопці ночують в наметах. Коли ми приїхали на місце нас зустріли чергові, допомогли розвантажити автомобіль. За стаканчиком кави, ми довго розпитували, як їхні справи, як можна допомогти. Солдати розповіли, що зараз вони знаходяться в глибокому тилу і що головний їхній ворог – це погода, яка стрімко наближається до постійного мінусу. Ми лишили їм буржуйку, зроблену за день до цього талановитим зварювальниками на заводі, де виготовляють цеглу. І пообіцяли привезти ще одну «піч» та теплого одягу. 
Насправді часу взагалі не було, тому що наш маршрут був до Щастя, а хлопці, яким були спаковані передачі вже другий день не виходили на зв'язок. 
Доїхавши до Новоайдар, зателефонували, нашому знайомому, якому тижня два тому допомогли з потребами, щоб останній допоміг тепер нам - знайти наших солдатів. Він запросив нас на базу де вони відпочивають після огневих. 
Осінній сосновий ліс. Жовта трава, приємне чисте повітря і багато військової техніки. Страшної великої техніки, яку люди роками розробляли і накопичували, щоб вона вбивала ворога. Це вхід в інше життя. 
Нас приємно зустріли і запропонували кави. Скоріш, у нас був настільки пом’ятий вигляд, після ночі за кермом, що не запропонувати нам кави було неможливо  нас завели в приміщення, скоріш за все тут була база відпочинку, але дуже давно. В одній з кімнат, ми зустріли хлопців, які снідали. Приміщення виглядає як камера в СІЗО, тільки нари гірші. Двоярусні збиті з дерева лежаки. Стоять літерою «П», по центру стоїть стіл, в кутку стоїть ще один збитий лежак, в кутку стоїть буржуйка, з одного боку обкладена цеглою. Стіни колись були пофарбовані за радянським принципом, половина фарбою, інша – побілена. Але все на стільки старе що просто все осипається. Вікна забиті дошками і закладені мішками з піском. Але в «хаті» натоплено, можна сказати навіть жарко. В іншій кімнаті, люди сплять на каріматах на підлозі, просто покатом. 
З розмови з сержантом. Ми живимо тут добре. Це реально царські умови в порівнянні з тим як живуть на передовій (огневая). Нам жалітися не має на що. Хто хотів, про солдатів, той зробив собі нормальні умови для існування. А хто ліниться, той і живе на підлозі і їсть не за столом в «хаті», а на вулиці на холоді або з підлоги. Все залежить від людини, а люди тут розкриваються як ніде…
Особисто я , вважаю такі умови теж більш ніж комфортними у тих умовах, якщо порівнювати з іншими. Але я точно знаю що люди які сидять на шкіряних стільцях з євроремонтами, або під теплою ковдрою зацінять стан речей тут в паралельному світі.
Попивши кави на збірці, рушили в супроводженні в штаб керування 92. Там ми дізналися, що одного бійця нам не знайти, він пішов у розвідку і три дні з ним не має зв’язку. Інший знаходиться в Станиці Луганська. Після того розпрощалися з сержантом, який рушив на свої огневі, а ми сіли міркувати, що нам робити далі. За півгодини наполегливих дзвінків солдат підняв слухавку і сказав, що добратися сьогодні до Щастя можливості не має. 
Було прийнято рішення їхати в Станицю. Проконсультувавшись з хлопцями, які ходили біля штабу нас заспокоїли, що вдень майже не має війни, зараз тільки бій за ТЕЦ іде так все нормально – типу їдьте. 
Проїхавши центр Щастя, повернули на об’їзду, там побачили довжелезний бетонний паркан, за яким були працювали труби, як на Хімпромі. І коли вже цей «завод» закінчувався ми побачили величезну стелу, де було написано Луганська ТЕЦ, та сама за яку йшов бій. 
Три маленьких блокпости, 60км від Щастя в бік Луганська і ми майже в Станиці Луганська. Там величезний блокпост. Як ми дізналися пізніше, солдати його називають Сталінград. Ліси просто викошені мінометними обстрілами, багато спаленої техніки. Узбіччя просто усипані мінометними снарядами та гільзами. Тут було справжнє пекло. Пред’явивши всі необхідні документи почали рух по блокпосту. На самому виїзді нас просто зупиняє людина з автоматом і підходить до водія з питанням: «Сумчанин, а ти не з шостої школи?». Я сидячи на пасажирському сидінні впізнаю хлопця, який вчився в нашій школі але на два роки старше. Зустріч була така, як найближчого родича побачили … трохи згодом до нас підходить солдат, який приїхав нас зустрічати з супроводженням. Ми забираємо нашого знайомого до себе, якби в супроводження, для того щоб більше часу було погомоніти і їдемо до нашої кінцевої точки.
З цього блокпосту видно Луганськ, видно зв’язкові вишки які стоять на околиці обласного центру. Солдати довго нам розповідають про бойові солдатські будні. Побут їхній дуже простий. Харчуються самі, те що наварять на багатті, ночують (сплять) в «щелях». Це могило подібні копанки на одну людину, куди лягає солдат. В дощ він просто накриває її клейонкою чи плащ наметом, там лежить карімат і речі під голову. Як згадував Олександр Бойко про «щелі»: «Колись після стійки прийшов, стомлений в смерть. Вирішив не роздягатись і ліг в Бронику і касці. Лежу, дивлюсь на зірки, а відчуття як в могилу спати лягаю… » Є у них там і будівельний вагончик, але як хлопці кажуть, то зразу братська могили. Ночує в синьому вагончику тільки один відчайдух, він каже , що якщо смерть то смерть, а додому з радикулітом чи туберкульозом не хочу, кому я там потрібен…
Бої майже кожної ночі. Все по-дорослому техніка, гранатомети, міномети… Хлопці кажуть, що в Щасті до рукопашних боїв доходить. Сеператори лізуть переважно вночі. 
За те на передовій бойовий дух зашалює – це приємно. Хлопці, як один, кажуть про те що будуть душити канапа до останнього набою і гранати.
Розвантаживши машину і погомонівши з солдатами, рушили назад. На блокпосту «Сталінград», наш знайомий дозволив нам по фотографувати. Ми провели там приблизно хвилин сорок, говорили з солдатами, роздивлялись умови життя, розпитували пробої. Хотілося затриматися на довше, але щось серйозне поблизу почало гупати. Нам пояснили що це може бути початок обстрілу і що нам безпечніше буде на трасі а ніж на блокпосту. Попрощавшись, ми рушили додому. 
За 40 кілометрів до Щастя, ми побачили серйозні клуби диму. По трасі проїхали повз пилаючий ліс який горів з двох сторін. Поблизу ТЕЦSergey Zlenko сказав, що тут якось спокійніше (через 18 годин, вже в Сумах, він прислав мені смс що вчора вечорі було підірвано Луганську ТЕЦ).
Щастя потім Новоайдар пролетіли… на базі ми забрали солдатів, що їхали додому в відпустку і рушили додому.
По дорозі один з них розповів, що за добу до нашого приїзду наш знайомий сержант, знищив два танки, які вночі вийшли на прорив блокпосту. 
Через двісті кілометрів, інше життя почало відходити і свідомість знов заполонили передвиборчі обіцянки і рожі політиків, які обіцяють кращого життя. 
P.S. Я пишаюсь, тим що я сумчанин. Сумчани, там роблять героїчні подвиги. Вони воюють, як воювали наші пращури сотні років до нас. Сумчани - гідні сини України. 
P.S. Ми, нажаль, не цінуємо те що маємо у нашому житті. Ми не цінуємо електроенергію і гарячу воду, не цінуємо можливість придбати продукти чи цигарки у будь-який час. Найгірше ми перестали цінувати людей, що навколо нас. Ми просто, розучилися їх любити.