понеділок, 10 листопада 2014 р.

Паралельні світи: чергова експедиція на схід


Сонце тільки почало прогрівати землі. Не так давно тут ще лежав нічний туман. Він окутував своїми білими локонами все навколо. За спиною було з десяток блокпостів і пару серйозних перевірок вантажу. Ми під’їжджали до Константинівки. 
На останньому блок посту до нас підійшов здоровезний чолов’яга. 
- Ви хто? Ви куди і навіщо? 
- Ми волонтери. Їдемо до своїх, сумчан в Авдєєвку. Веземо теплі речі і продукти харчування на перший блокпост. Ось наші документи…
Він зняв балаклаву і потиснув нам руки. На стомленому обличчі було видно гордість за те що він побачив волонтерів. Невідомий солдат Української армії, якого я ніколи не бачив в житті, і скоріш за все ніколи не побачу, дякував нам за те що ми веземо допомогу сумчанам, яких він так само не знає. Це щирі слова подяки, які не можна сплутати з брехливими грамотами чи нагородами. 
Зразу за Константинівкою ми вискочили на широку шосейну дорогу. Безкрайні степи та неймовірна краса природи супроводжувала нас. Добре зроблена шестиполосна дорога вела нас вперед. Це нагадувало фільм жахів, або стрічку про світ, де вимерли люди від якогось вірусу. На добре зробленій широченній дорозі зовсім не було автомобілів, ані зустрічних, ані подорожніх. Це наводить жах навіть на самих стійких з нас. По відчуттю, тут навіть птахи не співають. Все завмерло в очікуванні чогось. Наш автомобіль летів по трасі в очікувані якоїсь несподіванки. Особливо коли «зеленка» підходила близько до дороги. Закінчилась ця траса підірваним мостом, через який не можна було переїхати. І наш подальший шлях був прокладений через навколишні села, де хоч можна було побачити живих людей.
Перед Авдєєвкою нас зупинила. З працюючого заводу валив білий густий дим, а на фоні природньої тиші чітко чулись залпи «градів». Ми зателефонували хлопцям, що останні нас зустріли, бо прибули вже в місто. За двадцять хвилин вже природні звуки «градів» затихли. На вулиці з`явилась міліцейська машина з сумськими номерами. 
Хлопці живуть в райвідділі. Їхня функція- це забезпечення громадського порядку у місті. За місто намагаються не виїжджати. Місто поділено навпіл. Половина наша, інша половина - ДНРівців. На околицях міста стоять військові блокпости. Води в райвідділі не має, як і туалета, тому з цим їм приходиться важко. Їсти готують в великих каструлях у дворі на багатті. Дуже приємно було побачити знайомі обличчя. Ми привезли їм теплий одяг, інша половина гуманітарного вантажу поїхала до військових, які стоять за півтора кілометра на неконтрольованій території.
Загальний вигляд побуту працівників УМВС, виглядає як кадри з фільмів про зомбі. Тобто, коли група людей живе в нежитловому приміщенні, тримаючи кругову оборону. Вчорашні кабінети слідчих, перетворилися у кімнати для відпочинку сьогоднішніх солдат. Недостатність теплого одягу та взуття робили наш приїзд важливим епізодом перебування їх на цій території. 
Вони люб’язно супроводили нас по місту до останнього блокпосту. Там нас далі не пустили, аргументуючи, що ми потрапимо в полон до сепаратистів. Тому ми розвантажили автомобіль там і взяли обіцянку з офіцера, що все до останнього потрапить до сумчан.
Дорога додому була не менш напруженою, не дивлячись на те що нас супроводили за місто. 
Але це зовсім інша історія… 
На жаль, кожна з наступних експедицій стає дедалі небезпечнішою. І вже треба всерйоз замислюватись над власною безпекою.
На жаль, це все не уривок з якоїсь повісті чи роману, це «паралельне життя», в якому живуть постійно люди. 
На жаль, суспільство досі не усвідомило, що в країні відбувається війна, що кожного дня там гинуть люди. Але більша біда, що цього не усвідомили державні чиновники, які по-старому працюють в своїх владних кріслах. Вони вважають, що в армії все нормально, що у них нормально із забезпеченням, що у них нормально з зимовою формою, що все добре з технікою… На днях був в столиці і бачився з високопосадовцем, який не раз допомагав армії і знає про реальний стан справ, і навіть він мені почав розповідати, що на фронті все нормально. Минуло майже сім місяців, як наша країна воює, а ми досі говоримо, що вони голі босі, і просимо простих людей допомогти з елементарними речами. Держава, ти де?
Народ, який не хоче годувати свою армію, приречений годувати ворожу. Це про сучасну Україну.
У дитинстві, коли вчився у школі, не міг збагнути, чому так вийшло з УНР, чому ми, українці, програли більшовикам. Тоді також було багато людей, які прагнули збудувати незалежну державу, було достатньо воїнів, які готові були покласти життя за свою країну. Пройшло неповних сто років й історія повторюється. На даному етапі ми програємо, ми програємо не в патріотизмі, не в кількості воїнів чи кількості бойових машин. Ми програємо цю війну політично, небажанням змінювати слабку прогнившу бюрократією військову машину, корумпованих чиновників. На даний момент все тримається на патріотах, які кладуть своє життя і здоров’я на олтар Незалежності України. 
Мій друг з Харкова написав: у мене немає Держави. У мене є тільки країна. Державу збудуємо, як війну виграємо…
Повністю його підтримую. Так сталося, що хто любить свою країну - Державі не потрібен. 
А поки все лишається незмінним, «паралельні світи» існують і хтось останнє відає на фронт, а хтось наживається на тому ж самому фронті.

Андрій Букін, волонтер